Герої не вмирають

    Нелегке життя воїна АТО - постійні обстріли, життя в окопах, розлука з родиною. Незважаючи на постріли снайперів,  хвилювання через  втрати побратимів ,  Василь Вікторович   завжди був оптимістом. Якби не хотілося , але таке життя на перодовій у м. Попасна Луганської області  далося взнаки...

   22 вересня 2017 року серце Василя Маринкевича зупинилося, причиною смерті стала серцева недостатність. 
  Сумна звістка зі сходу чорним крилом знову доторкнулася  Демидівського  краю.  Недільного ранку, 24 вересня,  коли ще сонце не змінило місяць, господар повернувся до рідної оселі. На превеликий сум та жаль, він не зміг переступити рідний поріг  і зустрічали його рідні не радісними вітаннями, а болем втрати та гіркими слізьми. Плакали  рідні, плакали друзі, знайомі і незнайомі, які прийшли о другій половині цього дня аби провести українського воїна в останню дорогу. Плакало небо рясним дощем і лише, коли винесли тіло з хати, ніби на мить розвиднилося, освітлюючи  останню путь від рідного порогу. Освітлювали цю дорогу і свічки, які яскраво горіли в руках священиків Демидівського благочиння УПЦ КП, які служили  похоронну відправу  у помісній церкві Святої Казанської Ікони Божої Матері, ятрила душу вічна пам’ять у співзвучності церковного хору.  Цілковита  тиша, наповнена  молитвами «відспівування»,  подекуди здригалася від людського схлипування. Та уже ніхто не стримував сліз, коли в своїй промові благочинний Демидівського благочиння Василь Іваник наголосив, що того сумного недільного дня усі «прийшли  щоби вознести наші молитви за душу покійного новопредставленого воїна Василя…, який покинув дружину, дітей, внуків, рідних, надів форму,  взяв до рук зброю і пішов захищати кордони України, де іде велика війна, а хлопці бувають  холодні і голодні. Та вони йдуть на цю війну, бо хочуть бачити свою Україну не під ковпаком Кремля, а вільною і незалежною, європейською державою. ..»

     Після прощання в церкві важка дорога хресним ходом, встелена пелюстками живих квітів,  до останнього місця пристанища у супроводі побратимів, які востаннє підставили Василеві своє плече… На місцевому цвинтарі щирі співчуття приносить родині покійного бійця заступник командира по виховній роботі, зазначаючи, що «він помер,  аби тут було мирне небо». Тремтячим голосом голова районної ради Сергій Радченко підбирає слова. «Важко проводжати в останню дорогу людину, коли їй ще б жити і жити. Саме ці хлопці у 2014 році взяли до рук зброю і стали на кордоні нашої держави, щоб захистити нашу рідну землю і зупинили агресора.  Ми в тилу збирали кошти, купували  бронежилети, збирали продукти харчування. Війна триває і досі. Та сьогодні ми зібралися аби віддати герою останню шану, на яку він заслуговує,  віддавши найцінніше – життя за Україну» – зазначає зокрема.

     Остання мить прощання…, в останнє рідні вдивляються в дороге обличчя, яке назавжди залишиться в їх серцях та  пам’яті поколінь.

    Зі словами «життєвий шлях воїна Василя скінчився» настоятель помісної церкви Юрій Ковальчук запечатав могилу і грудки святої землі впали на опущену домовину. Остання дань від Збройних Сил України  – постріли Почесної варти. Останнє пристанище – могила на місцевому цвинтарі. Він уже вдома. Вдома назавжди.

Вічна пам’ять воїну-захиснику України. Вічний спокій, Царство Небесне і пошана земна.